600 МІЛЬЙОНІВ ПОШТОВХІВ СЕРЦЯ
Відгомоніло, відблискало й відспівало довгоочікуване міське свято. Враження ніяк не всідаються й уперто відмовляються шикуватися в низку якихось звичних струнких уявлень та категорій. Все перемішалося, заплуталось, зв`язалося. Так само як і раніше, 30 років тому, нереальний та недосяжний сеньйор Кутуньо, який підсліпувато набирає СМС-ку дружині в далеку Італію в холі чернівецького готелю, мокре від дощу обличчя Ротару, Лорак, шляхетно, відтягнувши пальчика, стомлено п’є каву, Бобул, що співає вночі а-капелло YESTERDAY, перелякані оченята чернівецької журналістки на виданні, блискучий вигин київського «мерсу», червона краватка Яценюка на тлі примружливо білої сорочки, очі-револьвери президентської охорони, Юхновський у президентському «бусику» як звичайний львів’янин у маршрутці, панорами нічного міста у диявольській підсвітці втоми, одинокий металевий фіакр на Кобилянській під дощем, Василь Бабух: людина-фотоапарат, кєпка, значок журналіста, значієва посмішка аж на чолі.
Торт о шостій ранку, в росі, шоколаді й цукровій пудрі, обличчя Яневського, який ніби щойно чи то з ефіру, чи то із лазні, сувора зосередженість Колісника, який співає про себе сценарії за кулісами театру, Олежка Сандуляк у куртці на голові з мобілкою й мокрими квітами, байдужі обличчя якихось міліціонерів, «американець» Дусік на сходах ратуші обіймається з «німцем» Кривошеєвим, невеличкий натовп приїжджих нардепів, від яких тхне парламентською «шанелью» та кулуарами, заступники когось в утаємничених костюмах тільки їм відомих коаліцій, ковбойський капелюх, тірольська шляпа, кашкет австрійського полковника, соболина кучма рабина, посох патріарха, посмішка чарівного омбудсмена та її полум’яна переконаність, ікони, значки, бейсболки, знамена, очікування дощу та президента.
Випадкові й нервові думки ріжуть недавню пам'ять…
В місті, виявляється, існує певна кількість людей, які вважають себе професійними українцями. У них така робота – бачити себе найщирішими, всіляко це підкреслювати відповідними значками на лацканах піджаків, народними пузами над вузенькими пасками, дорогими вишиванками, часом масними вусами, напівграмотною та пихатою зневагою до всього іншого або просто незрозумілого.
Їх професіоналізм при цьому позначається навіть при виконанні своїх прямих службових обов`язків, які вручила їм належність до очевидної, відомої, доволі непопулярної нині політичної сили. Власне, ці люди складають майже головну основу її, й можливо саме тому ця сила так дошкульно втратила тепер схильність до себе…
Апогеєм цього професійного українства, який позначився в ті дні, є виклично гучні та як правило несподівані псевдокозацькі вигуки підчас застіль - «Будьмо!», які стрімко виголошує найстарший за столом, із триразовим масовим ритуальним зойком «Гей! Гей! Гей!», який в обов’язковому порядку із впертим національним гламуром повинен старанно виконати весь підлеглий загал, що зібрався, незалежно від політичної належності, віросповідання, степені сп’яніння, статі й віку. Виглядає це приголомшливо, дикувато й вельми не по-міському. Людина стороння, яка не є українцем аж до професіоналізму, а є ним у тихий душі, при цьому себе почуває, мабуть, як піаніст у борделі, що вимушено заробляє в такий принизливий спосіб гроші. А справжні професіонали українства виглядають під оце «гей!» як сільські парубки на весіллі в місті: зверніть колись увагу – недоречно блискучі новенькі костюми не по розміру, кольорові сорочки, що категорично ні до чого не пасують, цигарки в зубах як символи дорослості чи належності до міського, та повна зневага до міста, його людей й духовних цінностей, які їх оточують. Наплювати на все - у нас весілля! Так і тут: начхати на все, ми ж козаки, хоча й при владі!..
Дядя Льова в зеленій краватці, яка так само гаркавить, оновлена пиріжкова, мізковитий та зажурений Мозговий у вусах в номері готелю глибоко замислився над кизилово червоною боянівською редькою, великий білий акордеон із чорними кнопочками, кольорові зірки на Театральній, зрошені дощем та дешевим коньяком із шампанським, найясніший цісар наш у скверику навпроти СБУ, музей, воєвода Добрий (він же – чел Бун) за добре сервірованим столом редакції «Зорілей Буковіней» на чолі з Іоном Кілару, «москалиця» Марічка Матіос із парасолькою кольору вигаданого нею дощу та зі стрічкою почесної городянки, чорні вуса Павлюка, кошерна посмішка якоїсь пані з передмістя Єрусалиму, янгелоподібний корифей Дмитро Гнатюк, що добряче змерз за кулісами, вимита площа зі шматками мамалиги, дружина посла, яка злякано оглядається на колготки місцевих офіціанток, Ілащук в блискучому костюмі з мікрофоном під пахвою, що цікавиться обстанівкою в місті та околицях, сутяжне вкладання асфальту на алеї біля аеропорту, довгий білий «хаммер» з синім акваріумом всередині, феєрверк…
Хрест, трембіта, медалі, розщібнений піджак Шелепницького, жовта зірка героя Каденюка, чорний фотоапарат випадкової дівчинки біля університету, сукня дебелої перекладачки, здивоване дитяче обличчя сімферопольського мера, реклама крамниці «Світська левиця» із чомусь вовчою пащею, інша дівчина, у якої найбільшою опуклістю були очі…
Пам'ять не завжди воскрешає події у порядку та послідовності, в яких вони насправді відбулися. Крім того, визнаю, що у мого віку є зі мною проблеми…
Але не можливо було не помітити перекошене від відчаю та злості сіре обличчя одного з очільників опору ювілею (професійний українець!), яке безпорадно декілька разів рухалось в напрямку, протилежному святковому натовпу, в сірому ж дощовику, хоча дощу не було, й завдання ним було не виконано…
Молодий голосистий кобзар о третій годині ночі на площі Турецької криниці в оточенні декількох російськомовних молодих людей під невеличким холодним осіннім дощем, обпалені руки Сашка, який зробив фіакр для малюків та наречених, миготіння нових ліхтарів та постава новесеньких блискучих урн для сміття, яким невдовзі повикручують голови, накидавши в них попередньо досхочу недопалків…
Тіні незабутих предків, міський фольклор, гарячі ковальські жарти, підкреслена самоповага юного волонтера, який категорично відмовився продати колишньому городянину свою синю волонтерську куртку з гербом навіть за 200 гривень, вишуканість дівчат у костюмах минулого на Кобилянській (звідки це у молоді епохи репу?..), схоплених об’єктивами десятків фотоапаратів…
Автоматично оглядаєшся на Кобилянській, аби не потрапити під джипа, прислуховуєшся до різномовної неспішної розмови, вглядаєшся в обличчя назустріч.
Істеричний молодий ідіот на підпитку, який хизуючись перед натовпом собі подібних, зносить все, що попадається під ноги: неуважних перехожих, ручки дверей, квіти. А перед цим він шпурляв порожні пляшки на голови перехожих. Бо «молодий душею». Його життя – це нудьга, забризкана поодинокими яскравими плямами міражів. Розум в принципі не видно, але коли його не вистачає – помітно…
А хтось вважає своєю професією українство. Викличне, категоричне, вперте. Невдахи в житті, недовчені, такі, що не відбулися, навіть попри багаторічні спроби стати хоча б яким-небудь депутатиком. Насправді, претендуючи на всенародність своїх поглядів, вони стали ідеологами міського бидла, яке вволю відсвяткувало також. На жаль.
Тих, хто відкручував голови новеньким урнам, гадив у фіакрі, ламав квітковий годинник, розмальовував щойно пофарбовані фасади…
Стомлені обличчя артистів-аматорів, що розходяться вщухаючим містом, в Австрії ще живий Йорг Хайдер, а в Москві – Муслім Магомаєв. Можливо, якщо б перший приїхав на запрошення, то залишився б живим. Можливо, якщо б інший продовжував співати, то ми б насолоджувалися тим співом й по сьогодні…
А обличчя в місті легко пізнаються навіть у темряві. На два дні всі стали родичами. Поріднилися душі, устремління й любов. Ніхто нікому не дякував, люди просто стали привітнішими і дивилися один на одного із лагідною чернівецькою посмішкою.
А бабусі на лавицях Кобилянської ніби сиділи там всі останні сто років…
Замовк телефон, ніхто не лізе у VIP-персони, враз збайдужіли до нагород, не вимагають уваги. Всівся пил на майданах, розібрані сцени, роз’їхалися гості.
Вчора повернувся до нормального життя. Повернувся, а його вже немає…
Володимир Килинич
