INDEPENDENCE CONCERT: ФІЛАРМОНІЯ

Екран височів над площею, наче нічне сонце. Принишкли бомжі, розлетілись горобці, сховалися коти та собаки, затихли гамірливі діти, спинився навіть дощ. Фонтан, що зазвичай вередував неслухняними струменями кришталевої води, покірно виштовхував із нутра рівнесенькі порції рідини. Люди говорили між собою тихо. Дівчатка-офіціянтки просторого кафе під зеленими парасольками, розуміли одна одну без зайвих слів. Вітерець, що зовсім по-осінньому попіднімав було короткі спіднички перехожих струнких красунь, ніби зрозумів неординарність моменту, й почав дмухати зверху вниз. Кілька неохайно, але всюди поголених молодиків з передмість, які по всьому видно зовсім недавно закінчили з відзнаками спеціальні школи для дебілів, напивалися пивом мовчки. Попередні пестощі: пляшка пива перед пляшкою горілки. Вони тинялися площею у спортивних штанах, міцно стискуючи пляшки прямо за горлянки, ніби збиралися їх придушити. Пиво ж по-собачому заїдали сухариками зі смаком чорної ікри, що втім те ж саме, що «Жигулі» із запахом «Мазератті»…

Обережно пройшлися кільцем площі декілька бабусь у капелюшках, темних сукнях та із барвистими поліетиленовими пакетами в руках. Їх привела на площу звичайна міська цікавість та обнадійлива тяга до скупчень інших людей, що замінюють мабуть набридлу домашню самотність. Їм не має значення куди в такі хвилини йти: на базар, в магазин, в аптеку чи до соцзабезу…

Зграйками сходилася молодь – різнобарвна, нервова, із невеличкими сумочками через плече, в бейсболках, банданах та кепочках. На ходу юнь фотографувала сама себе в різноманітних позах та вивертах мобільними телефонами, а один юнак, схожий чимсь на Михайла Лермонтова часів Кавказу, роззувся. Його молоді ступні відразу зробилися синіми, а на п’ятках – радикально чорними, між його молодими пальцями, які ніколи не пізнають гнітючої тісноти кирзових радянських солдатських чобіт, жовтіли цятки жуйок, якими густо були всипані плити довкола фонтану…

Коли вже майже стемніло, на площу прийшло декілька міських бітломанів. Їх було небагато, чоловік п’ять, можливо, шість, не рахуючи, звісно, Віктора та мене. Налаштовані бітломани були зібрано-філософськи. Для цього, здається, дехто з них навіть попередньо трішки хильнув. Як колись, перед танцями в «Жєлєзкє». Вони прийшли самі, без дружин, дітей чи онуків. Без гітар, хоча були вони в минулому відомими міськими «лабухами». Їх серед натовпу відразу вирізняла якась пронизлива лірична самотність. Тому вони мовчки та нервово ходили навкруг такого ж самотнього та музичного фонтану, який того вечора виглядав як велика гранітна гітарна дека.

Мовчазно, заніміло й принишкло височіла обдертим фасадом з двома меморіальними дошками Філармонія. Їй цього вечора було нічого ані сказати, ані заспівати, ані заграти. Лише з кущів ніби звучали солоспіви тамтешніх чи то митців, чи то мисткинь…

Гордовито бринів балкончиками із розвішаною інтимною білизною шляхетний «Брістоль», який крім назви вже нічим не об’єднував людей на площі.

Чорніло місто, обдурене спогадами…

А ми сиділи з Віктором за столиком та пили запашний чай з несподіваних в цьому місці піал. Здавалося, що то була кружка пива, диск «Бітлз» та пачка «ТУ-134»…

Віктор не палить, тому просто базікали про політичне довкілля. Ющенко, навіть особливо не замислюючись, буденно сказав Вітя, гірше за Кучму хоча б тим, що в нього немає такого зятя.

Грайливі дівчатка принесли невеличкі прапорці із синім написом INDEPENDENCE CONCERT, якими ані я, ані Віктор, звісно, не збиралися урочисто махати. Прапорці ми акуратно поклали поруч з піалами та знову затихли, згадуючи кожен своє: Віктор багаторічне музичне життя в середині музики, я – спокійну багаторічну насолоду нею ззовні. Бітлз – апогей тих спогадів, їх сенс, джерело й сутність, погодились ми, навіть не сперечаючись…

Сер Пол з`явився на екрані стрімко та несподівано, вслід за дратуюче-говірливими хлопчиками й дівчатками, що недолуге «розігрівали» мільйонну країну кульгавою англійською та удаваною, погано зіграною нетерплячкою.

Сер Пол ввірвався в місто із Drive My Car. А місто, серце якого старанно билося тут, на площі з фонтаном, спокійно сприйняло його прихід сюди майже через 40 років потому, як його вперше іще обережно тут зажадали. 18 червня 1971 року. Мабуть після цісаря нікого більше тут так не хотіли побачити, як його. І він, нарешті, прийшов.

Молодь вигукуючи тільки їх відомі гасла, відразу почала витанцьовувати дикуваті танки молодого адреналіну. Алкаші та декласована й асоціальна людська категорія, яка влучно та справедливо, хоча й дещо образливо, означається в місті, як «бидло», сп’яніло заверещала «Давай, Паша!». Діти завмерли, люди середнього віку ніжно обнялися, городяни за 60 щось згадали із посмішкою блаженства, зрошеного життєвим досвідом…

Фонтан спогадів в головах та душах наклався на фонтан справжній. Поодинокі бітломани, як свічки, негайно підвелися з тих місць, де їх застала музика. Їх було добре видно, але я, вибачившись перед Віктором, все ж пішов зазирнути їм в очі.

Ті очі блищали від щастя, образи й несправедливості облаштування світу. Вони ніби шукали в чорному просторі довкола відповіді на просте питання: чому напівбандитські хлопці з Калічанки та Роші не могли спілкуватися з такими ж як вони волоцюгами з робітничих кварталів Ліверпуля тоді, майже сорок років назад? Чому їх насильницьки підстригали? Чому не дозволяли слухати те, що вони хотіли? ...

Ось самотньо стоїть бас-гітарист колишнього студентського ВІА. Він, широко розклавши ноги та підперши рукою спітніле підборіддя, уважно вслуховується в нестаріючі пасажі Пола на легендарній скрипкоподібній гітарі. Він пам’ятає їх на пам'ять. Він негайно й без жодної помилки, прямо тут, здатен повторити їх один за одним!

А ось дві мабуть уже бабусі в однакових джинсових костюмах, міцно стиснувши спітнілі бокали з пивом, із слізьми оргазмуючої радості повторюють за найсимпатичнішим бітлом слова його Hey, Jude. Що це? А це вогкі краплини згадок - як перегляд старих, але не забутих фотографій, ніби несподівана зустріч із неймовірно близькою людиною в чужому краї, буцім випадково знайдена найулюбленіша дитяча іграшка…

За сусіднім столиком почувся стиснутий тихий плач та дзвін дешевої запальнички, що впала. Пол нарешті співав Yesterday. Йому підспівувала вся країна і вся ця міська площа. Хто дійсно знав слова, той співав, хто не дуже – просто сутужно голосив. Майже всі підвелися, хтось галантно запросив до танцю сусідку чи сусіда…

На великому екрані Пол майже не змінився – гнучкий, підтягнутий, веселий.

Віктор, весь час уважно відслідковував рівень виконавської майстерності Пола та його музикантів. Принаймні так він мені пояснював власну мовчазність та деяку незвичну для нього скутість. Загалом він був задоволений. Рівень цілком гідний.

А просльозився він всього двічі: на Let it be та на Yesterday. Тоді він враз посерйознішав, машинально стиснувши зовсім не потрібний тієї миті невеличкий мобільний телефон з гімном єдиної Європи в якості рінгтону, та опустивши голову майже до спорожнілої піали, яка ще пахла ароматом випитого чаю. До нього хотіла необережно підійти молоденька офіціантка, але побачивши щось в його очах, здивовано відійшла. Який сенс того вечора від бізнесмена, якщо в нього розбите серце?..

Оскільки ми ровесники, то разом потім мовчали про одне й те ж.

Після цього, в житті нічого нового вже не відбудеться. Ми досягли зрілості. Значить все вже було, крім старості…

Ми бачили Бітлз. А це диво, бо ми бачили власну юність…

Мистецтво бува таке високе, що й не до плюнеш. А буває таке, що його хочеться постійно торкатися та лагідно гладити. З якихось причин та без них, просто так.

Добре, що це відбулося, і саме тут, в рідному місті.

Ми вже сказали один одному «На добраніч!», над Філармонією та над «Брістолем» вже безтурботно прогулювався Місяць, схожий на дивовижний нотний знак, а в душі гомоніла Mrs Vanderbilt. Хотілося злетіти…

Рекламні прапорці із синіми написами як цілком зайві речі, залишилися на осиротілому враз столику біля фонтану.

Так ось чому так цікаво жити!

Володимир Килинич