Чотири немонархічні дні із доктором
Біля одного будинку в Чернівцях стояли дві статуї – оголені чоловік та жінка. Одна навпроти іншої і довгий час. Одного разу до них прийшов янгол (я це бачив на власні очі, бо якраз вийшов на балкон перекурити якусь як завжди кумедну політичну сентенцію зі столиці), й каже: «Раз ви стільки довгих літ та зим, іще від монархії, терпляче стояли одне напроти іншого, я на чотири доби дарую вам людське життя. Йдіть та робіть те, що вам заманеться». Статуї ожили, глянули одна на одну, посміхнулися і пішли містом, в різні боки. Їм іще доведеться стояти вічність…
Особисто я також збираюся жити вічно і поки що все йде непогано.
За відтинок життя, що вже минув, тепер, обережно озирнувшись назад, зрозумів, - лише дві зустрічі з іншими людьми разюче приголомшили мене. Це, по-перше, із моїм другом Васею. Але про це всі добре знають і вже давно не дивуються. Та і я звик, душевно принишк, змирився з Василевою простою українською величчю.
А другою була зустріч із Доктором.
В перший день, неспішно вийшовши із рейсового літака, Доктор звикав до міста свого дитинства, яке він ніколи не бачив, але запам’ятав та заочно полюбив в утробі матері. Живих людей він не помічав, вони, крім конкретного співрозмовника, майже не цікавили його весь час візиту. Крізь охайні окуляри із золотим облаштуванням він уважно дивився довкола, упершись ціпками й чутливими пальцями у звивину легкої палиці, що допомагала йому ходити, та ледь слухаючи старанного Сергія, який сумлінно пояснював гостю його рідною мовою призначення певних дивних для Доктора речей. Наприклад, про зупинки громадського транспорту, які спеціально розроблялися для місцевої погоди. Дизайнери врахували все. На випадок спеки вони зробили скляні дахи. На випадок вітру – стіни з отворами. На випадок морозу – металеві сидіння…
Як тільки-но Доктор пірнув у місто, навіжена спека вщухла, з'явилися білосніжні хмаринки, схожі на янголів зі старих, цісарських світлин його дитинства. Кострубатий носій готелю незграбно втиснувся до сусіднього ліфту, штовхнувши наперед себе вантажного візка, на якому вмостилися валізи, які іще пахли далекими звідси столицями. У коридорах готелю приголомшливо тихо, ніби нікому крім Доктора немає справи до цього міста. Тільки в своєму багатокімнатному номері, пройшовши повз недоречно велике дзеркало, він помітив, що не одяг в дорогу краватку…
За вечерею знайомство тривало. За столом він випадково помітив як хвилюється молода офіціантка з обличчям новенької фрейліни, яка відразу забулася всі десять іноземних слів, які вона знала і які мали свідчити про вільне володіння нею європейською мовою. Мабуть саме від хвилювання вона кожного разу наливала у фужери інше вино, - помітив Доктор. А може тут так заведено. Сергій так само старанно та віртуозно відволікав гостя від незрозумілих йому поки що речей. Приміром, чому лідери цієї країни в щедрих інтерв’ю європейським мас-медіа стверджували, що народ тут іще не сказав свого слова, а воно, це слово, вже написано на парканах по всій країні…
Доктор, слухняно попоївши, слухав місто за темним вікном. Він вдихав запах кави, яку куштували тут його молоді й щасливі батьки, навідуючись сюди розважитися. Він навіть відчував на губах смак пива, яким полюбляв тішитись тато.
Раптом за вікном майнула тінь: зовсім оголена жінка одночасно схожа на його матір та скульптуру із тихого віденського парку …
Та, ні, - просто втомився, очі самі заплющилися від вражень. Так, цей українець Сергій, непогано говорить німецькою в домашньому австрійському різновиді, обізнаний з історією, дотепний. Цікаво. Я обов’язково навчу його по-старовинному вимовляти слово «натюрліх»…
Вранці йшов дощ. То дрібненький, в нових та чужих районах міста, то суцільний, стіною - у його давній, рідній, цісарській частині. Блищала бруківка предків, вона час від часу струшувала Доктора, брутально підкидаючи на сидінні.
Костел, де бували і дід, і тато, справив враження родинного острову віри. Відчуття як колись на Мадейрі. Нескореність, самітність, але не образа. Скоріш самоповага, надія й терплячість.
Дощ не вщухав. За урвищем розкинулось місто. Церкви, будинки, вежі, гора предків в сивенькому тумані зажури. Так, звідси все ставало на місця. Він мріяв багато років побачити це! Зігнувши гілку горіха (багато їх тут!), підійшов ближче до прірви. Очі не сльозяться, в душі радісно й вільно. Хотілося мовчати. Сергій, зрозумівши, делікатно замовк, лишень міцно підтримуючи Доктора за лікоть. Що тут перекладати.
А внизу, на дні урвища бігав зовсім оголений чолов’яга, схожий на статую якогось античного бога. Чи може привиділось? …
Театр вразив тишею сцени та незвичною урочистістю не зачохлених крісел. Велич цісарська, інакше й не уявляв. Натюрліх! Цікаво – хто тут тепер буває? Сергій пояснив, проте ремарка не вразила. І була незрозумілою - майстерність сучасного міського кавалера полягає в тому, щоб зводити даму до театру так, щоб почуття вдячності у неї залишилося, а бажання сходити іще раз – ні. Попутники відвернулися й про щось говорили одне з одним. Про що можна сперечатися в театрі?
Обід. Сенсу пручатися немає, скуштую незнайомі голубці. Їжа цілком європейська. Лише б трішки тиші.
Калейдоскоп вражень. Діти, перехожі, пси. Старі будівлі, нові стовпи, невпинний рій авто з Європи, переважно сильно вживаних. Водії чемні, якщо їх вдається зупинити…
Ввечері невеличкий чудовий концерт із народними піснями й танцями. Трішки голосно, проте гарно. Дарували якійсь посвідчення почесного чи то німця, чи то єврея, підсовували якійсь кольорові репродукції, що не мали жодного стосунку до реальності, вимагали уваги та підтримки у незрозумілих проектах, старанно перекручуючи напівзабуту мову, невпинно фотографувалися та підкреслювали власне захоплення тим, що вони поруч із ним. Йому це загалом подобалося, якби не стеля, яка чомусь нагадала шибеницю, на якій його мав повішати фюрер…
Університет імені його діда та натхнення його самого. Розумова колиска Європи, трибуна блискучих інтелектуальних суперечок, рясний та плодючий ботанічний сад людської шляхетності та професійної обізнаності! І його, Доктора, лабораторія, порогу якої він жодного разу в житті не переступав, лише уважно слідкуючи за власними експериментами із далеку, щоразу отримуючи позитивний підсумок. Чи мав він рацію, спираючись на цей дух? Чи не помилився? Та, ні. Все так! Ці люди його, Доктора! Вони допоможуть його другу – президенту Франції! Вони зовсім скоро стануть в пригоді всій Європі, світові, собі!
Він говорив хвилин тридцять, черпаючи натхнення в блискучих очах молодих людей, які здивовано дивилися на нього, напружено сидячи на приставних стільцях. Він шукав підтримки в обличчях меланхолічної еліти, яка закинувши нога на ногу, уважно оглядала тим часом кінцівки власних босоніжок, в яких вона пройшла на урочистості з нагоди його візиту. Повітря в залі, яке ще пахло митрополичими свічками, підігрілося майже критично, нестерпно хотілося іншого. Але його не було і він закінчив виступ у морі оплесків полегшення…
Скільки на світі залишилося таких як він? Обмаль – Фідель Кастро, Далай лама, Нельсон Мандела. В Європі, після Івана Павла Другого, немає нікого. Вони різні, але однакові. Проте лише у нього є більше за всіх - це місто. Тепер реально, відчутно й близько. І справа не в тому хто скільки прожив чи проживе, справа у тому, в який спосіб жити.
А країна цікава, європейська. Натюрліх! Є декілька здібних політиків. Хоча й не без недоліків та претензій. Фрау Тимошенко манливо тягнеться до рівня матері Терези. А це не її, вона практичніша, як і має бути в політиці. Ще буде час обміркувати, але головне вже видно тепер: епоха первісного накопичення капіталу в цій країні далеко обігнала накопичення розуму та совісті…
Повернувшись в останнє до готелю, Доктор сів за стіл і неохайним, розлогим почерком імператора вивів у спеціальному блокноті - Czernowitz. Маленька шляхетна примха, відгомін роду – колекціонування назв міст, де ночував…
Дорогою він помітив біля будинку дві статуї – чоловіка та жінку, які обгорнувшись гілками винограду, дивилися одне на одну. Вони когось нагадували…
А останнє слово у прогнозі знову залишилося за погодою. Повернулася спека.
Він не цісар і не високість. Йому майже 95. Ще треба багато зробити. Встигне.
То навіщо жити вічно?
Володимир Килинич
