Купейне телебачення

КУПЕЙНЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ

Про телевізійну зірку нової України Вєрку Сердючку вже написані томи і відзняті й оцифровані сотні тисяч кілометрів плівки. Про неї не сперечався лише гранично лінивий. Відтак в тому, що саме вона буде представляти певну частину держави на досить посередньому та галасливо-примхливому конкурсі ЄВРОБАЧЕННЯ, немає нічого дивного або несподіваного. Та і представляти вона там нікого не буде, крім самої себе. Вона просто вимушено скористається назвою своєї країни, а тому ставити її поруч із Україною не слід. Це – цілком різні речі. А перемога її у перевагах українських телеглядачів – ще одне свідчення торжества нашої національної самоіронії над міжнародним та загальноприйнятим здоровим глуздом. Нарешті ми у Європі постанемо такими, які ми є насправді, а не такими, які ми снимося вразливим європейцям після вилизаних спічрайтерами закордонних промов В. Ющенка чи В. Януковича. І хай європейці потім здогадуються – хто ми: чи то хлопчики, чи то дівчатка. Власне, в образі самої Сердючки сховано глибинний сенс нашого світосприйняття. Ми – глибинно подвійні. Одні – для себе, інші – для інших. Тому любити нас – річ марна, а навіть і небезпечна. Нас треба лише жаліти.
Коли 9 березня поточного року остаточно стало відомо, хто все ж таки переміг, подумалося, а чи могла Вєрка Сердючка перемогти, скажімо, в Росії? Ну, чим ми від них відрізняємося? Та, нічим, тому вони цю Вєрку й люблять.
Щасливі власники кабельного чи супутникового телебачення нашої високотехнологічної в окремих місцях країни мають таку ж щасливу нагоду відкрито дивитися телебачення сусідньої держави – Росії, і порівнювати. Щоденно порівнювати. Відразу зазначимо - не можна говорити про те, що ми в чомусь серйозно програємо. Скоріш навіть навпаки.
Високопрофесійні й однаково підтягнуті російські телеведучі, причому мужчини, - в чомусь сильно нагадують В. Путіна в епоху його недавнього оперативного минулого, - виважені, спокійні й в чомусь загадкові, а жінки та дівчата на телеекрані схожі на самих себе – гранично розкуті, по-справжньому сексуальні й блискучі. Без Вєркиних брязкіток та бантиків. Російські телеканали (принаймні, головні, - ОРТ, РЕН-ТВ, РТР-ПЛАНЕТА, НТВ), - вочевидь американізовані із родимими плямами радянського стилю телебачення. Вони рідко коли дозволяють собі якусь ідеологічну слабину чи політичне панібратство. А тому, здається, Вєрка Сердючка на російському телебаченні – хохляцька екзотика, експонат того, як не має бути в Росії. А якщо іти далі, то наше телебачення – це і є одна велика Сердючка, навіть у порівнянні із російським, таким, яке воно є нині.
Не можна сказати, що у нас немає телевізійних профі. Вони є, чимало і вони відомі. Ми просто така країна і маємо таке «купейне» телебачення. Принаймні, на деяких телеканалах. У піснях Вєрки Сердючки, написаних подвійною мовою народності, яка іменується суворими охоронцями національної філологічної доктрини суржиком, захована естетично здичавлена за останні роки справжня душа нашого народу. В них втілилося багатовікове устремління вітчизняного люду до європейського, а потім і світового визнання за будь-яку ціну. Стремління «вийти з купе». В цьому, власне, і полягає новий метод нашого новітнього мистецтва, в тому числі і телевізійного, - капіталістичний реалізм, який прийшов на зміну реалізму соціалістичному, затурканому та забутому тепер соцреалізму. Причому, ні те, ні інше, як це вже цілком очевидно, до справжнього мистецтва жодного стосунку не має. А, враховуючи те, що і сам конкурс ЄВРОБАЧЕННЯ, це – не мистецтво, потрапляємо ми із нашою суржиково-псевдосіліконовою Вєркою в саме «яблучко». На відміну від братів-росіян. Так що, дійсно, «гудбай Раша!».
До цієї пори загальновизнана європейська думка про українців буде вдало доповнена простуватою хуторянською, безкінечною та розвеселою тупістю образу всенародної провідниці. Свіжий та несподіваний сексуальний натяк сценічного образу Сердючки – гіпертрофовані верблюдоподібні груди, повна відсутність талії та необов’язкова стрункість прискіпливо епільованих ніг у простих капронових панчохах, додають необхідну новизну найсокровеннішим інтимним фантазіям балуваних бюргерів. Найбільш сексуально знедолені верстви старого континенту знайдуть в образі вічної грайливої любові Вєрки, елементи дитячої забави у «доньки-матері», цілком задовольнять біля телеекранів власні комплекси, в тому числі і так званий «едипів». Вєрка вдало впишеться у модний нині в Європі легкий наліт молодіжної грайливої транссексуальності та еротичної всеїдності. Шоу, як зазначав один також нетрадиційний, проте чесний артист, - повинно продовжуватися.
Найцікавіше полягає в тому, що Сердючка цілком може перемогти. Там, у Європі, люблять наднаціональних напівідіотів. Їх там жаліють. Більше, ніж голодних, сірих та безталанних. Більше, ніж тих, що прагнуть незалежності, але невмілих.
Звісно, «під Вєрку» нам грошей не дадуть. Навіть і на розвиток телебачення. Проте жаліти почнуть більше.
То ж міцніше тріснемо нашою Сердючкою по ситому європейському благополуччю! Тріснемо з усієї сили, як дверими вагонного купе, що заклинили.
Може хоча б це допоможе…

Володимир Килинич