Ми всі однієї крові

МИ ВСІ ОДНІЄЇ КРОВІ

Чернівчани старшого та середнього віку добре пам’ятають мабуть категоричну суть марксистсько-ленінського вчення про нації. Нам довго та нав’язливо втолковували про близьку перспективу неминучого злиття націй, успішне формування нової історичної спільності людей під назвою „радянський народ”, інтернаціоналізм та інше. Попереду примарно чорніло щось червоне під назвою комунізм, а сама псевдонаука під тією ж назвою за точністю передбачення посіла міцне друге місце після прогнозу погоди. Патріотизм у нас був спільним. Він називався радянським. Націоналізм означав граничну форму зради та був „буржуазним”. Шовінізм зазвичай стосувався когось за межами СРСР і вживався разом із словом „великодержавний”. Слово ж „інтернаціоналізм” використовувалося як щось тільки наше, радянське, раз і назавжди визначене і до вторгнення в Афганістан – ще й як теоретично-міфічне, ефемерне. Афганістан наповнив цей термін тогочасним практичним звучанням. Через деякий час з’ясувалося, що те „виконання інтернаціонального обов’язку” нічого спільного з ним не мало, а лише підкреслило яскраві відтінки сірості тієї пропагандистської практики. Ми себе відчували оптимістичними реалістами із песимістичними політичними поглядами.

Інтернаціоналізм комуністичний, втім, скоро скінчився. Скінчилися й інші „ізми”.

Пізніше почалося „національне відродження”. Не знаю як в читача, але в мене особисто, власне кажучи, ніколи не було потреби в якомусь українському національному відродженні. В мені (як, мабуть й в більшості середньостатистичних громадян), при цілком природній, родинній повазі до євреїв, молдован, росіян, білорусів, які жили поруч і яких я ніколи за національним принципом не поділяв, українськість не занепадала до такого ступеню, що її треба тепер вперто й урочисто відроджувати. Тоді, на зламі епох, більшість співгромадян елементарно злякалися ГКЧП, що неприємно асоціювалося із репресіями 30-х років, про які всі чули від старших людей, з книжок та кіно. Тому всі ці пишномовні балачки про необхідність тотального відродження, вважаю, – небезпечне пустомельство. Це, до речі, яскраво довела непристойна історія довкола газети „Сільські вісті”, в якій, на жаль, не дуже толерантно „засвітився” і один з відомих та поважних чернівчан.

Тобто, взагалі кажучи, коли караван суспільних уподобань та пристрастей повернув назад, першим опинився останній кульгавий верблюд.

Буковина, й Чернівці зокрема, з національної точки зору споконвічно були маленьким затишним багатонаціональним анклавом на теренах майже суцільно мононаціональної країни. Колись вважалося, що тут мешкали представники майже 100 націй та народностей. Євреї та поляки, вірмени та росіяни, румуни й українці майже ніколи не потребували тут якогось спеціального державного захисту, хоча тепер практично усі євреї виїхали, від вірмен залишилася лише назва однієї із церков, а румунів з молдаванами в Чернівцях дуже важко віднести до національної меншини. Міжнаціональна толерантність в місті була, попри ідеологічні буревії, ознакою доброго поводження та шляхетної вихованості. Городяни незалежно від національності, як справжні європейці, традиційно знали декілька мов: ідіш, румунську, німецьку, польську, російську й, звісно, українську. Так склалося історично.

Не так давно Верховна Рада, як ми пам’ятаємо, ратифікувала Європейську Хартію регіональних мов та мов меншин. Біля цього точилися, та й точаться до тепер гострі суперечки. Але вони майже не торкаються Чернівців. Тут практичне застосування норм цієї Хартії впродовж століть відбувалося само по собі, природнім, так би мовити, способом. Наразі виникла, правда, невеличка проблема з євреями – до мов, що будуть знаходитися під захистом цієї Хартії, хтось із столичних розумників вніс неіснуючу єврейську. Яку ж мову - ідіш чи іврит, буде підтримувати Україна, наразі достеменно невідомо. Тому євреям, що поволі повертаються на історичну батьківщину, в Чернівці зокрема, треба знати, про всяк випадок, обидві.

Але одночасно почалися й дещо застережливі речі. Чиновники вбралися у блакитно-жовті краватки, вчепили на лацкани маринарок тризуби і почали спілкуватися з мешканцями молдавських передмість та районів області, де традиційно проживають румуни, поодинокими євреями виключно мовою, яку вони називають українською. Побільшало побутової міжнаціональної нетерпимості (проїдьтеся вранці тролейбусом №2 або 4), існує тенденція до самоізоляції окремих національних груп (в тому числі й в наслідок створення національних товариств, які, безперечно, відіграють надзвичайно позитивну роль, але й сприяють, вважаю, такій самоізоляції), поступово втрачаються традиції міжнаціональної толерантності. Все частіше поки що тихесенько лунають голоси про повернення національної нерухомості „справжнім хазяям”, що не зовсім сприяє традиційному чернівецькому міжнаціональному добросусідству. Мене особисто такі речі хвилюють. Не таким було це місто ще порівняно недавно.

Зовні ніби нічого особливо небезпечного не відбувається – існують пам’ятники, вулиці, музеї, видаються книги, є преса не тільки українська та школи, де викладають не державною мовою. Але як почуєш десь жорстоке „Гей ти, молдован (єврей, москаль, чучмек, тощо)!” в суміші із російською лайкою, і аж здригаєшся мов від окропу.

Тому є побоювання, що якщо з приводу національного весь час тупцювати на місці, можна наступити, даруйте, у власне лайно.

Треба, гадаю, тактовно й ненав’язливо повертатися до споконвічних чернівецьких традицій. Цього, насамперед, потребує молодь. Вигадувати нічого нового думаю не слід. Колись існували так звані університети культури. Чому б не поновити цю форму роботи хоча б на загальноміському рівні. Скажімо, раз у місяць збирати школярів в театрі (філармонії, Українському домі, Мармуровій залі ЧНУ тощо) на зустріч із цікавою особистістю та представником якоїсь традиційно чернівецької нації. По черзі: румун, єврей, поляк, росіянин. І щоб мова там йшла про видатних городян різних націй, які уславили рідне місто, державу, про національні традиції, історію та культуру. Сучасна міська молодь зазвичай навіть не здогадується про те, що народилася та живе в унікально багатонаціональному місті.

Зараз існують клуби на будь-який смак. Але не чув про те, що десь в Чернівцях діє клуб інтернаціональної дружби.

Це тим більше важливо тому, що в національному університеті готуються до навчання китайських та пакистанських студентів, що додасться до багатонаціонального складу студентів медакадемії. Побільшало міжнаціональних шлюбів. В Чернівцях та області живуть тепер італійці, греки, французи, німці. Повертаються, правда, досить повільно, євреї. Мій знайомий англієць Тоні, який одружився на чернівчанці, будує тут власне помешкання і молода сім′я мешкатиме в місті. Не думаю, що він себе тут наразі, доки не опанував мову та не звик до Чернівців, зручно почуває. А якби у нас був би якісь клуб або просто заклад, де б такі люди могли попервах збиратися, разом звикаючи до міста? Поки що помітна зацікавленість (та й то вимушена, службова) лише відділів ОВІР в цій справі.

Я не хочу щоб це місто було лише українським, або лише румунським, або лише єврейським. Воно повинно бути спільним, таким як завжди було. Я хочу, щоб тут люди будь-якої нації почували себе вільно й невимушено. Чернівчанами. Бо всі ми однієї крові.

А як думаєте ви?

Володимир Килинич