Співучість як можливий рушій до політичного визнання
СПІВУЧІСТЬ ЯК МОЖЛИВИЙ РУШІЙ ДО ПОЛІТИЧНОГО ВИЗНАННЯ
Блискуча перемога Руслани у турецькому Стамбулі не додала рейтингів жодному із політиків країни „У”. Вони тут не при чому.
Зрадів (за посадою) лише президент, поздоровивши струнку й співучу галичанку із тріумфом.
Для більшості ж інших політичних діячів, й перш за все для тих, хто є при владі або невдовзі опиниться при ній, ця неочікувана перемога стане обтяжливою, бо наступного року доведеться винайти додаткові кошти, відірвавши їх від програм утилізації небезпечних військових запасів та соціальних обіцянок, й зосередитися організаційно та розумово на підготовці проведення чергового конкурсу Євробачення вже в країні „У”. А це не звичне прийняття бюджету похапцем і не настирливе проштовхування сумнівних реформ.
Тим часом останнє десятиліття досить красномовно довело, що вплив якості доріг на рівень та, особливо, кількість бід в країні „У” сильно перебільшений. А от вплив дурнів однаково згубний як при „хайвеях” та автобанах, так і в умовах бездоріжжя.
Тому є велика небезпека вляпатися в халепу, або й навіть у ідіотську ситуацію. І тоді доведеться як завжди поводитися просто та природно. Як справжні ідіоти.
Між тим в невеличкому місті N давно помітили, що більш менш вагомі політичні результати в інтересах держави на міжнародній арені у нас за доброю традицією, що виникла за роки незалежності, досягаються лише завдяки поодиноким видатним спортсменам та найбільш співучим артистам.
А якщо за тебе все вирішують інші, то можна не боятися ставити перед собою найважчі завдання. А відтак - пройдисвіти та віщуни займаються у нас медициною, астрологи – астрономією, жінки асфальтують дороги, а політики опанували бізнес. При цьому люди із темним минулим наполегливо обіцяють світле майбуття. Як у Донецьку, де урочисто відкрили для шахтарів п’ятизірковий готель аж із десятьма президентськими люксами.
Займаючись безпосередньо майже кримінальним вітчизняним бізнесом або керуючи ним, легше почувати себе справжніми політиками, звично діючи „по понятіям”.
Тому багато хто з тих, хто закликає вітчизняну злочинність до відповіді, не поставили їй жодного запитання.
Крім того, якщо підвищення зарплати держслужбовцям є одним із засобів реалізації президентської програми боротьби із корупцією та хабарництвом, то можна суттєво зекономити бюджетні кошти, підвищивши її лише тим, хто бере хабарі. Тоді на інаугурацію майбутнього президента країни „У” можна буде запросити не тільки тих, хто може це слово вимовити.
Таким чином, беззаперечним є те, що „дикі танці” в вітчизняній політиці на відміну від співу, наразі сильно лякають Європу та й увесь світ.
То можливо нам слід спробувати на шляху до всесвітнього визнання приспівати дорогою, скажімо, „Мурку”?
В такий спосіб нас краще зрозуміють та всюди негайно приймуть.
Або остаточно ні...
Володимир Килинич
